Блакитна дитина



Категории Анатолiй Дiмаров ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Якщо мiй син приносить погану оцiнку зi школи, дружина трагедiйно запитує в нього, що вiн там знову накоïв. Хлопчик розповiдає, як вони бавилися, катаючись один на одному й наïхали на вчительку, яка злякалася й побiгла. Я суворо кажу, що так робити не можна. Бабуся починає хвалити свого сина, який завжди добре поводився й одержував хорошi оцiнки в школi. Я вiдчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею i мамою з небес, пурхає над моєю головою. А мiж iншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звiдти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. I найбiльше блакитного пiр'я було б у моïх жменях. Батько згадує своє дитинство. У дядька Матвiя був найвищий плiт, найзлiший собака i найсмачнiшi яблука в садку. В однокласницю Олю з чудернацьким прiзвищем Чровжова були закоханi всi хлопцi, серед них i я. Вона раптом заявила, що хоче яблук, i я, вiддавши друговi книжки й картуз, полiз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотiв злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний i злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, вiн люто загавкав, i прибiг дядько Матвiй. Усi однокласники розбiглися, а я залiз на найвищу гiлку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвiй досхочу почастував мене кропивою, i я цiлий день вимокав у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пiшла тодi вiд садка. Оля ж не могла втратити одного iз своïх вiрних васалiв, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильностi то з одного, то з iншого боку. Оля подружилася з Сонькою з нашоï компанiï, i я туди не мiг поткнутися, вiдчував себе самотнiм i нещасним. А тут ще захопився Тарасом Бульбою М. Гоголя. Читав навiть на уроцi. За це учитель математики Павло Степанович поставив менi незадовiльно. Я уявив себе запорожцем на баскому конi, зi зброєю. Як я приïжджаю до школи, всi вчителi передi мною навшпиньки, а учнi дивляться iз заздрiстю. Оля просить ïï простити, а я, байдужий i гордий, не вибачаю i ïду. Син лiсника Василь Кологойда вчився разом зi мною. У них удома було багато звiрiв — лисиця, вовченя, заєць, ïжак i вуж Микитка, який вiдгукувався на своє iм'я. Якось Василь принiс вужа у пазусi, вчителька поцiкавилася, що там у нього. Хлопець сказав: Микитка, — а той i визирнув. Нiколи ми не думали, що жiнки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят i лякав цим дiвчат. Мiй друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всiм похвалився, що я теж можу брати до рота жаб. Довелося менi тренуватися на пуголовках, хоч i противно було. Наступного дня ми вишикувалися бiля шкiльних ворiт, очiкуючи дiвчат, щоб показати ïм наше вмiння. Ось i Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом пiдходить завуч, вiтається до всiх, а я тiльки очi вирячую. Питає, чому не вiдповiдаю. Язик мiй не витримує, розпрямляється, i я ковтаю жабеня. На кiлька днiв стаю героєм усiєï школи. А ночами iнколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животi? Дорослих не чiпали собаки, барани, конi. Варто ж менi було з'явитися на вулицi, як скаженiв найсмирнiший пес, зривався з ланцюга i гнався за мною. У нас була молода й красива вчителька Галина Iванiвна. Ми так хотiли звернути ïï увагу на себе, хотiли стати дорослими, щоб запросити в кiно й сидiти поруч iз нею! З усiх учителiв ми найбiльше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру. Коли вiн iшов подвiр'ям, то вгамовувалися найбiльшi забiяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабiнет. Вiн нiби не помiчав учня, а той не знав, де подiтися iз сорому. Нiколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе вiд того ще гiрше. Я не зрозумiв алгебри, не уявляв, як можна додавати чи множити не цифри, а букви. Одного разу за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав менi зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привiтний, сказав, що вiн теж колись не розумiв алгебри. Пояснив ще раз докладно матерiал, i менi все стало ясно. З того часу вчитель не здавався менi таким суворим, але поважав я його не менше. Однак Вiктора Михайловича, нашого класного керiвника, ми не боялися зовсiм, зате дуже любили. Вiн був нам старшим товаришем, умiв зацiкавити, запалити най- нуднiшою, здавалося б, справою. Якось вiн навiть допомiг нам виграти бiй у снiжки iз шестикласниками. Вiктор Михайлович знiмав кiмнату в Миколиних батькiв, якi всiляко його пiдгодовували. Вiн щоранку робив зарядку й обливався холодною водою. А ще був безнадiйно закоханий у Галину Iванiвну. Усе було б добре, але у Вiктора Михайловича з'явився суперник — знаменитий сiльський парубок Федiр Бурлака, машинiст паровоза. Тут до нас з виставою приïхали артисти. Ми принесли зiпсованi яйця, пiдстерегли Федора, коли вiн iшов до клубу, й обкидали його. Парубковi довелося тiкати додому, а Галина Iванiвна, не дiждавшись Федора, пiшла на виставу з Вiктором Михайловичем. Через мiсяць вони одружилися. Нашi батьки були скупими на ласку, обережними на похвалу. Частiше лаяли й били, але чого вони вартi, отi зроду-вiку небитi, нелаянi дiти? Нарештi прийшли довгожданi лiтнi канiкули. Можеш робити все, що тобi заманеться — ганяти лiсом, ïздити на конях, робити набiги на чужi садки й городи. Увечерi прийдеш утомлений, повечеряєш окрайцем хлiба з молоком — i спати! Лiтнi канiкули найтiснiше пов'язанi з рiчкою. Менi здається, що люди, якi виросли бiля свiтлих веселих рiчок, не можуть бути злими або похмурими. Ранньоï весни ми бiгали дивитись, як скресала крига, iнколи навiть каталися на крижинах. Пiсля снiжноï зими ранньою весною село заливала повiнь. Дорослим — клопоти, а дiтям — радiсть. Хiба не цiкаво поïхати вулицею на човнi! Ми навiть у морський бiй ходили на хлопцiв iз сусiдньоï вулицi! Наша рiчка — чиста i весела. У прозорiй водi видно рибу. Безлiч ракiв водилося и морах кручi пiд водою. Ми брали вiдро i йшли iз братом Сергiєм печерувати ракiв. Я пiрнав, знаходив нiрку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб вiн не схопив клешнею. Брат складав ïх у вiдро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже вiдро ракiв. I раптом, вiдчувши у норi щось холодне й слизьке, и кулею вилетiв iз води. Мабуть, у мене був такий вигляд, що братик з переляку побiг i перекинув вiдро. Ми озброïлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зiбрали ракiв, Сергiй пiшов набрати у вiдро води й... воно впало та втонуло. Лiзти у воду я вже не наважився. От Сергiïще! Хоч це вiн втопив вiдро, мама лаятиме мене, бо я ж Старший, а старшi за все вiдповiдають. Батько, згадуючи своє дитинство, яке мати та бабуся описали як янгольське, краще розумiє сина. Для Толика важливi в життi добро i краса, дружба i справедливiсть.

Метки Блакитна дитина, АНАТОЛIЙ ДIМАРОВ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Блакитна дитина