Блакитна дитина



Категории Анатолiй Дiмаров ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Коли мiй син приносить зi школи незадовiльну оцiнку, дружина трагедiйно запитує в нього, що вiн там знову накоïв. Син видушує iз себе, що вони з хлопцями каталися один на одному й наскочили на вчительку, а та злякалася й побiгла. Менi цiкаво, як швидко побiгла вчителька, але я гашу свою цiкавiсть i суворо кажу, що так робити не можна. Бабуся говорить онуковi, що його батько нiколи так не робив, приносив додому тiльки вiдмiннi оцiнки. Я вiдчуваю, як блакитна дитина, викликана бабусею i мамою з небес, пурхає над моєю головою. А мiж iншим, коли б той блакитний янгол потрапив у наш 5-Б, то не вирвався б звiдти живцем. А якщо й вирвався б, то з обдертими крилами. I найбiльше блакитного пiр'я було б у моïх жменях. У дядька Матвiя був найвищий плiт (огорожа), найзлiший собака i найсмачнiшi яблука. Я нiзащо б не полiз у садок, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прiзвищем — Чровжова, у котру були закоханi всi хлопцi, серед них i я. Оля раптом заявила, що хоче яблук, i я, вiддавши друговi книжнi й картуз, полiз через паркан. Нарвав повну пазуху яблук, хотiв злазити з дерева, а там мовчки чекає на мене чорний i злющий Полкан. Я необдумано кинув у нього яблуко, вiн люто загавкав, i прибiг Дядько Матвiй. Усi однокласники розбiглися, а я залiз на найвищу гiлку й разом з нею звалився на Полкана. Дядько Матвiй досхочу почастував мене кропивою, i я цiлий день вимокав у ставку. Я довго сердився на зрадницю Олю, яка з байдужим поглядом пiшла тодi вiд садка. Оля ж не могла втратити одного iз своïх вiрних васалiв, тому стала закидати ласкавенький гачечок прихильностi то зодного, то з iншого боку. Вона подружилася з Сонькою з нашоï компанiï, i я туди не мiг поткнутися, вiдчував себе самотнiм i нещасним. А тут ще захопився Тарасом Бульбою М. Гоголя. Читав навiть на уроцi, за що учитель математики Павло Степанович поставив менi незадовiльно. Я уявив себе запорожцем на баскому конi, зi зброєю. Як я приïжджаю до школи, всi вчителi передi мною навшпиньки, а учнi дивляться iз заздрiстю. Оля просить ïï простити, а я, байдужий i гордий, не вибачаю i ïду. Разом зi мною вчився син лiсника Василь Кологойда. У них удома було багато звiрiв — лисиця, вовченя, заєць, ïжак i вуж Микитка, який вiдгукувався на своє iм'я. Якось Василь принiс вужа у пазусi, вчителька поцiкавилася, що там у нього. Хлопець сказав: Микитка, — а той i визирнув. Нiколи ми не думали, що жiнки можуть так верещати. А то ще Василь брав до рота жабенят i лякав цим дiвчат. Мiй друг Ванько спитав, чи зможу так. Я хвалькувато сказав, що раз плюнути. Наступного дня Ванько всiм похвалився, що я теж можу брати до рота жаб. Довелося менi тренуватися на пуголовках, хоч i противно було. Наступного дня ми вишикувалися бiля шкiльних ворiт, очiкуючи дiвчат, щоб показати ïм наше вмiння. Ось i Оля. Я беру до рота жабеня. Раптом пiдходить завуч, вiтається до всiх, а я тiльки очi вирячую. Питає, чому не вiдповiдаю. Язик мiй не витримує, розпрямляється, i я ковтаю жабеня. На кiлька днiв стаю героєм усiєï школи. А ночами iнколи прокидаюся й прислухаюся: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животi? Не знаю, чому дорослих не чiпали собаки, барани, конi. Варто ж менi було з'явитися на вулицi, як скаженiв найсмирнiший пес, зривався з ланцюга i гнався за мною. У нас була молода й красива вчителька Галина Iванiвна. Як ми хотiли звернути ïï увагу на себе, як хотiли стати дорослими, щоб запросити в кiно й сидiти поруч iз нею! З усiх учителiв ми найбiльше боялися завуча Павла Степановича, який викладав у нас алгебру. Коли вiн iшов подвiр'ям, то вгамовувалися найбiльшi забiяки. Найтяжчою карою у нас вважалося, коли викликали до нього в кабiнет. Вiн нiби не помiчав учня, а той не знав, де подiтися iз сорому. Нiколи не кричав, не лаяв, але кожен порушник почував себе вiд того ще гiрше. Я нiяк не мiг зрозумiти алгебри, уявити, як можна додавати чи множити не цифри, а букви. Якось за невиконане домашнє завдання Павло Степанович наказав менi зайти до нього. Я боявся, але завуч, на диво, був привiтний, сказав, що вiн теж колись не розумiв алгебри. Пояснив ще раз докладно матерiал, i менi все стало ясно. З того часу вчитель не здавався менi таким суворим, але й поважав я його не менше. А от Вiктора Михайловича, нашого класного керiвника, ми не боялися зовсiм, зате дуже любили. Вiн був нам старшим товаришем, умiв зацiкавити, запалити найнуднiшою, здавалося б, справою. Якось вiн навiть допомiг нам виграти бiй у снiжки iз шестикласниками. Вiктор Михайлович знiмав кiмнату в Миколиних батькiв, якi всiляко його пiдгодовували. Вiн щоранку робив зарядку й обливався холодною водою. А ще був безнадiйно закоханий у Галину Iванiвну. Усе було б добре, але у Вiктора Михайловича з'явився суперник — знаменитий сiльський парубок Федiр Бурлака, машинiст паровоза. Треба було щось робити. Виручили артисти, якi приïхали до нас iз виставою. Ми принесли зiпсованi яйця, пiдстерегли Федора, коли вiн iшов до клубу, й обкидали його. Парубковi довелося тiкати додому, а Галина Iванiвна, не дiждавшись Федора, пiшла на виставу з Вiктором Михайловичем. Через мiсяць вони одружилися. Нашi батьки були скупими на ласку, обережними на похвалу. Частiше лаяли й били, але чого вони вартi, отi зроду-вiку небитi, нелаянi дiти? Нарештi прийшли довгожданi лiтнi канiкули. Можеш робити все, що тобi заманеться — ганяти лiсом, ïздити на конях, робити набiги на чужi садки й городи. Увечерi прийдеш утомлений, повечеряєш окрайцем хлiба з молоком — i спати! Лiтнi канiкули найтiснiше пов'язанi з рiчкою. Менi здається, що люди, якi виросли бiля свiтлих веселих рiчок, не можуть бути злими або похмурими. Ранньоï весни ми бiгали дивитись, як скресала крига, iнколи навiть каталися на крижинах. Пiсля снiжноï зими ранньою весною село заливала повiнь. Дорослим — клопоти, а дiтям — радiсть. Хiба не цiкаво поïхати вулицею на човнi! Ми навiть у морський бiй ходили на хлопцiв iз сусiдньоï вулицi! Рiчка наша — чиста i весела. У прозорiй водi видно рибу. Безлiч ракiв водилося в норах кручi пiд водою. Ми брали вiдро i йшли iз братом Сергiєм печерувати ракiв. Я пiрнав, знаходив нiрку, просовував туди руку й хапав рака зверху, щоб вiн не схопив клешнею. Брат складав ïх у вiдро. Єдине, чого боявся — натрапити на гадюку. Набралося вже майже вiдро ракiв. I раптом, вiдчувши у норi щось холодне й слизьке. Я кулею вилетiв iз води. Мабуть, у мене був такий вигляд, що братик з переляку побiг i перекинув вiдро. Ми озброïлись кийками, подивилися добре — гадюки не було. Зiбрали ракiв, Сергiй пiшов набрати у вiдро води й... воно впало та втонуло. Лiзти у воду я вже не наважився. От Сергiïще! Хоч це вiн втопив вiдро, мама лаятиме мене, бо я ж старший, а старшi за все вiдповiдають. Коментар Блакитна дитина — це янгол, яким змалювали батька в дитинствi мати й бабуся. Насправдi вiн був звичайним хлопцем, i в його шкiльному життi було багато пригод — веселих i не дуже. Батько згадує, яким вiн був у вiцi свого сина, й краще розумiє свою дитину. Окрiм бешкетiв та розваг, Толик помiчає у життi важливi речi й цiнує ïх: вмiння мрiяти, товаришувати, вiдповiдальнiсть за молодших i слабших, прагнення до добра й справедливостi, тонке вiдчуття краси природи, ïï благотворного впливу на людину, почуття гумору.

Метки Блакитна дитина, АНАТОЛIЙ ДIМАРОВ, МИ, УКРАÏНЦI, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, МИ — УКРАÏНЦI, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Блакитна дитина